Станиславів був приватним містом, мало того – вважався магнатською резиденцією. Отже мусив мати палац. Перший замочок був дерев’яним, його Потоцькі спорудили на місці теперішньої катедри. Потім власник міста, воєвода київський Андрій Потоцький замовив проект архітекторові Франсуа Корассіні.
Фото Ігоря ГудзяМандрівник Ульрих фон Вердум, який відвідав Станиславів у 1672 році, так описує побачене:
«Замок, у якому він (Потоцький – Авт.) сам зараз живе, також лише дерев’яний, але вже завезено балки, цеглу й кам’яні плити для іншого замку, важкої будівлі, що має звестися в південно-східному кінці міста. Воєвода хоче забезпечити його вежами та іншими укріпленнями, як цитадель».
На початку 1680-х інший придворний архітектор Потоцького, Карл Беное, розширює фортецю із прибудовою магнатської резиденції. Новий палац прикривали два бастіони, в результаті фортеця стала восьмикутною та збільшилась у площі майже на третину.
Від міста резиденцію відгородили дерев’яним парканом із кам’яними стовпами та парадною в’їзною брамою. Палацовий ансамбль включав триповерховий палац, два бічних двоповерхових флігелі з новою кухнею та приміщеннями для слуг, а також стару кухню. За парканом, на площі перед палацом, стояли великі стайня та возівня.
За свою історію палац бачив багато гостей. Тут бували польський король Ян ІІІ Собеський, князь Ференц ІІ Ракоці, дружина й доньки гетьмана Пилипа Орлика.
Польський дослідник Чеслав Хованець яскраво описав бурхливе життя магнатської резиденції у XVIII столітті:
«У гетьманському палаці народжувались нові політичні рухи, ідеї, авантюрні плани та задуми. Чутки про них бентежили можновладців у палацах Дрездена, Варшави та Петербурга. Тут складалися хитрі плани, які своїми таємними сітками оплутували Константинополь, Париж та Стокгольм. Станиславівський гетьманський палац перетворився на гніздо антисаксонської опозиції. Саме тут народилася ідея посадити на польський трон гетьманського сина Станіслава».
Після банкрутства останнього господаря міста Прота Потоцького у 1801 році Станиславів перейшов у державну власність. У палаці розмістили військовий шпиталь. Вояки не надто дбали про власну нерухомість. Перший літописець Станиславова Грибович так описує палац станом на 1847 рік:
«Сьогодні головний будинок знесений через пожежу (зберіглося лише ліве крило – Авт.), а бічні флігелі пристосовані під військовий шпиталь. Вціліли лише брама та паркан, і хоч вони також дещо перероблені, та все ж нагадують нам про славні діяння предків».
На поштівці 1910-х років якраз і зображені брама й паркан. Дерев’яні штахети замінили на ковану огорожу досить пізно – наприкінці ХІХ століття. Це фактично єдиний відомий колекціонерам вид палацу Потоцьких. Дивно, адже за Австрії фотографи вільно вешталися військовими об’єктами, а ось на територію шпиталю чомусь так і не потрапили.
Більше двох століть тут лікували австрійських, польських, радянських та українських військових, поки у 2004 році його не приватизував у Міноборони мільярдер Олег Бахматюк. З того часу палац тихо руйнувався, навіть брама нахилилась і загрожувала впасти на перехожих. Під тиском громадськості бізнесмен її реконструював, роботи завершили у вересні 2013 року.
На сучасному фото видно, що в деяких місцях арки проступає цегла. Це не брак – незатиньковані фрагменти залишили спеціально. В архітектурі такий прийом називається розкриття – аби показати фрагменти старої кладки. Тоді ж львівські реставратори висловили припущення, що кам’яних лицарів на браму встановили не за Потоцьких. На їхню думку, лицарі охороняють палац десь з перших десятиліть ХІХ століття.
