Станіслав Ревера Потоцький (1579-1667), магнат, великий гетьман коронний, краківський каштелян, звитяжний воїн того насиченого битвами часу, який бачив Цецору і Хотин, Хмельниччину і Смоленськ, мабуть, на тому світі місця собі не знаходить, проклинаючи свою неспроможність виправити існуючий стан речей. А може, попустився вже гетьман давно, звик, зрісся з думкою, що місто-фортеця, яке він задумав у межиріччі Надвірнянської та Солотвинської Бистриць, зараз не те і зоветься не так. І годі зараз шукати могутні стіни неприступного замку. Може, не треба було й купувати в шляхтича Жечьковського (Rzeczkowskiego) нічим не примітне село Заболотів, яке потім подарував своєму сину Андрію з наказом справу батька продовжувати?
Село собі і село, відоме з 1435 року, мало, щоправда, невеликий дерев'яний замочок на так званому Звіринцю (пізніше цю місцевість на французький манер назовуть Бельведером). Які там війни в тому Заболотові - замочек був мисливським (поруч шумів дубами ліс). Та й чи був взагалі, хто перевірить, якщо жодного зображення споруди не збереглося? Проте, в цій оселі з'явився на світ онук Ревери, Юзеф Потоцький, другий син Андрія і майбутній власник Станіславова, міста, яке Андрій взявся за батьковим наказом ростити на заболотівських грунтах в 1650-1656рр., в часи шведського Потопу. Не сам ростив - скористався допомогою інженера з Авіньйону Франціско Корасіні.
Сам Ревера розбудовувати вимріяне місто не мав часу. Як писав Садок Баронч, "... весь час зайнятий справами громадського добробуту, виконання хвали вартого свого починання доручив сину Андрію, який задля вшанування пам'яті свого попередника надав місту ім'я Станіславів, незважаючи на багато перешкод і супротиву, показав себе як належить у взятому на себе обов'язку".
(Sadok Barącz „Pamiątki miasta Stanisławowa", Lwów 1858, s. 11).
Варто сказати дещо і про Андрія Потоцького (рік народження невідомий - 1692). Київський воєвода, а після смерті батька - краківський каштелян і гетьман польний коронний - теж не остання людина в Речі Посполитій. Андрій попіклувався, щоб новостворене місто мало статус вільного королівського міста. Магдебургію Станіславів отримав в 1662 році з рук Яна Казиміра.
Такою була Станіславівська твердиня в плані. |
Місто відразу будувалося як могутня фортеця. Його територія була оточена спочатку дерев'яними, потім мурованими стінами, а ще земляним валом та широким ровом. Води з Бистриць, певно, не бракувало. Мав малюк-Станіславів (названий чи на честь краківського каштеляна, як писав Баронч, чи на честь другого його онука і первістка Андрія Потоцького, що героєм загинув під Віднем в 1682р.) дві потужні в'їздні брами.
Кам'яні Галицька та Тисменицька брами вітали гостей і не пропускали ворогів міста. Називались брами за своїм розташуванням, що зрозуміло: з однієї вів шлях на Галич, з другої на Тисьменицю. (Щоправда, іноді зустрічаються інші назви, теж пов'язані з топонімікою: Львівська і Кам'янецька. Так би мовити, менш локальний, більш глобальний варіант). В'їзди в Станіславів, юне, новостворене місто, прикрашали великі таблиці з чорного мармуру, на яких красувалась вибита золотом назва поселення та герб Потоцьких. Був ще один хід у місто - так звана вірменська (заболотівська) фіртка, стежина з якої вела до міської торговиці. До брам та фіртки вели три мости
Мури, що оточували поселення, зводились з червоної цегли... ну, це ми ще побачимо.
Згори фортеця нагадувала дивовижну квітку з пелюстками-бастіонами і дерев'яною тичинкою-ратушею в центрі. Здавалося б, примха надмірного бароко, данина моді того часу - та ні, ці "пелюстки" вміли оборонятися від артилерії, що шаленими темпами розвивалася в XVII столітті, набагато краще за високі стіни і башти традиційних старих замків.
А що ж дерев'яний замочок на Бельведері? На його місці в 1672-1682 роках зводиться шикарний мурований палац, оточений парком.
Палац Потоцьких та його прикрашена лицарями брама все ще стоїть неподалік від ратуші.
В 1672 році в Станіславові побував німецький мандрівник, секретар французького дипломата-шпигуна Жана де Куртена Ульріх фон Вердум, який лишив по собі записи, що становлять неабиякий інтерес для істориків та краєзнавців. Майбутній Івано-Франківськ він описав так:
"Це місто всього десять років тому на голому грунті наново збудував київський воєвода Андрій Потоцький і назвав ім'ям свого єдиного (?) сина Станіслава, зараз 12-річного юнака. То фортифікаційне місто на початку 1672 року складалося з шести регулярних башт, з землі (вали мав на увазі, чи що? - Блека), з палісадами внизу, зробленими з цілих дубів, а головна лінія бастіону мала близько 150 футів (ліктів?) довжини".
З "Щоденників" Вердума також відомо, що зведенням міських укріплень займався італійський військовий інженер, гвардії підполковник, який перебував на службі в Андрія Потоцького. Безіменний. Корасіні?
Місто росло - і мури росли разом з ним. Потоцький зафундував чимало значних споруд в Станіславові, як сакральних, так і світських. Деякі з них збереглися - і про це буде окрема розмова.
Вже після смерті Андрія Потоцького Станіславовом і його укріпленнями займався його син Юзеф. В той час було зведено показний арсенал (здається, я читала років з 8 тому, що його залишки планували знести в Франківську? Чи я щось плутаю?). Там зберігалась потужна кількість амуніції - а раптом війна? Місце ж неспокійне, час теж... Юзеф Потоцький розширив і замок: до існуючих башт додалося ще чотири нові, могутні.
Місто завдячує свій розквіт і ще одному Станіславу Потоцькому, вже не Ревері, познанському воєводі, який принагідно був військовим інжереном і таки розумівся на будівництві фортець, навіть мав власний почерк: його будівлі відрізнялися від інших потужною масивною конструкцією, що робило їх фактично неприступними.
Та найстрашніший ворог нас усіх - час. Йому не скоритися ой як важко. Станіславівська фортеця пала в 1809 році, коли за наказом австрійської влади мури і вали почали розбирати, а глибокий рів засипали. Місту вже не потрібний був жорсткий корсет бастіонів, воно росло вшир, не думаючи про те, чи знадобиться колись комусь такий артефакт минулого як фортеця.
